Про сенс життя

Есе про сенс життя

У чому полягає сенс життя? Це питання впродовж тисячоліть хвилює людський розум і залишається одним з найважливіших у філософських пошуках. Увага переважно приділяється пошуку сенсу існування окремої людини як особистості, що так чи інакше потрапила у цей світ.

Вважається, що знання відповіді на це питання допоможе людині розумно розпорядитися своєю долею, здійснити потрібні вчинки і в кінцевому підсумку отримати задоволення або винагороду за правильно прожите життя.  

Я не зупинятимуся на тих міркуваннях про сенс життя, до яких дійшли видатні філософи, вчені та богослови. Кожен, хто цікавився цією темою, вже знайомий із цими висновками. У разі потреби сучасна людина без зусиль може відшукати їх в Інтернеті.

Зауважу лише, що релігійні діячі зазвичай більш впевнено відповідають на це питання, ніж філософи або вчені. Вони спираються на традиції, священні тексти та праці визнаних авторитетів своїх віровчень, що дає їм змогу пропонувати вже готові рішення.

Чому ж так багато людей залишаються незадоволеними готовими відповідями і продовжують пошук? Чому так мало людських громад, де всі щасливі й живуть у гармонії, керуючись набутим сенсом життя? Це вже інша тема, яка заслуговує на окремий розгляд.

Я ж у цьому есе хочу відповісти на питання про сенс існування через призму концепції для світогляду «Яфігор». Вона дає змогу по іншому подивитися на місце у земному Житті як усього Людства, так і окремої людини. (З концепцією можна ознайомитися тут: Яфігор )

Визначення сенсу існування — як індивідуального, так і колективного — неможливе без вибору базової моделі світоустрою. Бо саме модель світоустрою задає основу для розуміння місця і ролі нашого біологічного виду і кожного його представника в земному Житті. При цьому перевагу слід віддавати цілісним системам, де кожна складова має своє призначення і гармонійно вписується в загальний задум.

Для пояснення свого розуміння сенсу життя я спиратимуся на модель світоустрою «Яфігор». Згідно з цією концепцією, все земне Життя бере початок від однієї праклітини — спільної для всіх живих видів.

У якості аналогії можна згадати людину, яка починає свій розвиток з однієї єдиної заплідненої яйцеклітини. Організм дорослої людини складається вже з десятків трильйонів клітин — її нащадків, які можуть дуже сильно відрізнятися одна від одної і за формою, і за функціоналом.

Маючи спільне джерело походження, Земне Життя є єдиним організмом, який на певному етапі розвитку усвідомив себе особистістю, що має свідомість і волю.

Ця особистість взяла під свій контроль процес еволюції. Вона є Богом і Творцем усіх живих видів, включно з Людством. Ці види, у свою чергу, є складовими частинами Бога і проявом його фізичного тіла.

У чому бачить сенс свого існування Творець? Я не беруся судити. Але можу зробити припущення, що для здійснення своїх задумів він потребує: безпеки, сприятливих умов для існування, необхідних ресурсів для розвитку і можливості свого продовження у новому Житті. Тобто всього того, чого потребує кожна жива істота будь-якого виду.

Згідно з «Яфігором», Творець створив Людство, трансформувавши частину себе в особливий вид живого, що здатен допомогти йому в цьому і стати його «руками». Отже, сенс існування Людства полягає в захисті земного Життя від зовнішніх загроз та у сприянні його еволюційному розвитку й поширенню.

При цьому Людство не є відокремленою сутністю. Воно є сукупністю всіх людей. Не буде окремих людей — не буде Людства. Відповідно, завдання, що стоять перед Людством, можна вирішити тільки об'єднавши зусилля більшості його представників.

Отже, сенс існування кожної окремої людини, як складової частини свого виду, полягає у служінні Людству, яке виконує свою місію стосовно всього земного Життя.

Ідея служіння суспільству, як один із сенсів життя людини, — не нова. Вона була представлена в багатьох культурах: у Стародавній Греції — як служіння полісу, у Стародавньому Римі — як служіння народові Риму, у Стародавньому Китаї — через конфуціанську модель гармонійного суспільства тощо.

Ідеології більшості державних утворень, уже зниклих і нині існуючих, тоталітарних і демократичних, побудовані на ідеї служіння громадян своєму суспільству. 

У самій ідеї служіння суспільству немає нічого поганого. Проблема полягає в тому, що завжди знаходяться ті, хто визначає, що є «правильним служінням», а що ні.

Йдеться про владу у різних її проявах. Вона, як правило, представлена звичайними людьми з їхніми недоліками та слабкостями. Свої особисті інтереси та амбіції вони загортають в ідею загального блага і вимагають від усіх вірного служіння цій ідеї.

Під вірним служінням вони розуміють повну згоду з їхнім уявленням про це благо і готовність жертвувати заради нього всім, що має цінність для людини, зокрема й власним життям.

Заклики віддати життя, за правителя, народ, державу, націю, релігію, ідеологію тощо стали звичним явищем у людській культурі.

Утім, багато людей відчувають і розуміють фальшивість подібних закликів влади до служіння суспільним інтересам. Ці заклики, за своєю суттю, є пропозицією служити невеликій купці людей, які вважають себе вправі говорити від імені всього суспільства.

Фальш відчувається ще більше, якщо цілі та цінності, які нав'язує влада своїм людям, є незрозумілими, розмитими, декларативними, а то й злочинними за своєю суттю.

У результаті щире прагнення знайти сенс життя у служінні суспільству виникає далеко не в кожного. Перш ніж присвятити себе цій ідеї, людина неминуче ставить собі питання: яке суспільство справді гідне такого служіння? Які його справжні цілі? І хто визначає, у чому саме це служіння має полягати?

Спробуємо відповісти на ці питання, спираючись на логіку концепції «Яфігор». Тут йдеться не про якусь окрему державу, народ чи соціальну групу, а про Людство в цілому — про живий вид, сенс існування якого визначений Творцем. Мова про людську цивілізацію, яка усвідомлює свою відповідальність за збереження, розвиток і поширення земного Життя, дотримуючись свого еволюційного призначення.

А як саме людина може слугувати Людству в цій глобальній місії — питання, на яке кожен має відповісти самостійно. Будь-яка діяльність, яку особистість вважає корисною для Людства і земного Життя, може стати сенсом її існування.

І мова тут не тільки про великі звершення, що змінюють перебіг історії. Значущою може бути будь-яка робота, що сприяє загальному благу: виховання дітей, приготування їжі, перевезення вантажів, лікування і догляд за хворими, прибирання сміття, створення творів мистецтва, робота в промисловості, сільському господарстві, науці, освіті та в безлічі інших сфер. Будь-яка діяльність, у якій людина відчуває свою користь для земного Життя і Людства, робить її причетною до спільної місії.

Сподіваюсь, що на загальнолюдському рівні усе ж таки не буде так званих «обраних», які, виходячи з власних інтересів, визначатимуть, у чому полягає загальне для всіх людей благо і в чому полягає сенс існування окремої людини. Що ніхто не нав'язуватиме особистості своє бачення, яким саме чином вона має слугувати Людству чи земному Життю.

Але тоді постає питання: яким же чином реалізовувати загальнолюдські проекти із захисту, розвитку та поширення земного Життя? Відповідь у самоорганізації суспільства вільних людей, в якому кожен самостійно й усвідомлено обирає свій шлях, визначається зі своїм життєвим призначенням і добровільно бере участь у глобальних проектах Людства, що спрямовані на виконання місії, визначеної Творцем. (Більше про це можна прочитати тут: Про свободу.) 

Чи можливий баланс між інтересами окремої людини, Людства, як виду, і всього земного Життя? Це вже окреме питання, що заслуговує на ретельне дослідження. Проте зазначу, що людина — частина Людства, а Людство — частина земного Життя, і все це — єдиний організм Творця. А це означає, що гармонія тут не просто можлива — вона необхідна!

Якщо сенс існування людини криється у служінні Людству, то однієї заяви про це буде недостатньо. Навіть якщо вона звучить гордо, почесно та благородно. Мають бути явні ознаки цього смислу в людському житті — свого роду прояви волі Творця. Спробуємо їх відшукати.

В концепції «Яфігор» ключовим поняттям є прагнення. Творець не обмежує свободу волі особистості, але спрямовує її до бажаного для себе результату через певні внутрішні прагнення.

Сучасна людина може уявити прагнення у вигляді таких собі біокомп'ютерних програм, що вбудовані у її свідомість. Вони впливають на поведінку, але не скасовують свободи вибору.

У людей чимало прагнень: одні супроводжують їх усе життя, інші проявляються в певні періоди або особливі моменти. Деякі з них ми вже розглядали в інших есе. (Знайти їх можна тут: Есе)

А тепер розглянемо прагнення, яке може свідчити про те, що сенс існування людини полягає у служінні Людству. І це — прагнення до визнання.

Прагнення визнання притаманне більшості людей — від звичайного гончара, пекаря чи шевця до видатного вченого або правителя імперії.

Власне, кожна людина прагне зробити щось значуще, що забезпечить їй прихильність, захоплення і схвалення оточуючих. Вона бажає бути корисною суспільству - будь то сім'я, місцева громада, держава або Людство загалом. Почуття потрібності надає життю сенс.

Визнання зазвичай пов'язане з тією користю, яку людина надає суспільству. Буде та користь реальною чи лише продуктом піару — це вже інше питання. Важливим є те, що суспільне визнання сприймається людьми як винагорода, а прагнення до нього стає одним із двигунів цивілізаційного прогресу.

Заради слави — військової, політичної, наукової, творчої, спортивної, професійної тощо — люди здійснюють неординарні вчинки, працюють до знемоги, жертвують своїм часом, ресурсами, а іноді й життям. Для багатьох здобуття слави стає кульмінацією їхнього існування, вищою формою визнання з боку інших людей.

Та й сама людська спільнота підтримує прагнення особистості бути їй корисною. У чому ця користь полягає, кожна громада визначає самостійно в залежності від історичної епохи, суспільних відносин, політичних, релігійних, етичних та інших чинників.

Ті, хто був удостоєний визнання, стають частиною колективної пам'яті. Їхні імена залишаються в міфах, легендах, піснях, в художніх та науково-популярних творах. На їхню честь зводять монументи. Їхніми іменами називають зірки, різні географічні об'єкти, вулиці, площі та кораблі. Їхні досягнення вивчають нові покоління, а їхні видатні вчинки стають зразками для наслідування.

Хтось може зауважити, що було чимало людей, які досягли чогось видатного не заради особистої слави. Можливо, так воно і є. Але чи можна стверджувати, що вони творили виключно для себе, без бажання принести користь іншим людям або іншим живим істотам?

Важко уявити, що вони були б геть байдужі до визнання іншими людьми тих зусиль, яких вони доклали для реалізації своїх життєвих місій. Чи що вони свідомо не бажали залишити пам'ять про себе у загальнолюдській спадщині.

Більшість людських вчинків здійснюється з оглядкою на реакцію оточуючих. Буде вона позитивною чи негативною? Як сприймуть цей вчинок інші? Який вигляд я матиму в їхніх очах? Людина, зазвичай, страждає від негативної оцінки її дій з боку інших людей і тішиться їхнім схваленням.

Прагнення до визнання може проявлятися по-різному: від простого бажання подобатися до вихваляння, суперництва, зарозумілості і навіть агресивності. Але суть залишається незмінною — отримати підтвердження своєї значущості від інших.

А тепер спробуйте уявити таку людину на цілковитій самоті — без аудиторії, без тих, хто оцінює, і тих, з ким можна себе порівняти. Як зміниться її внутрішній світ? Для багатьох людей життя без визнання стає безбарвним та нецікавим.

Звісно, є чимало людей, які усвідомлюють цю залежність особистості від прагнення до визнання. Частина з них вважає це слабкістю, яка називається марнославством. Вони закликають боротися з проявом цього почуття і навіть пропонують свої методики подолання цієї залежності.

Формально засуджуючи марнославство, люди проте будують на його основі більшість систем мотивації, визнаючи тим самим важливість задоволення цього почуття для переважної кількості людей.

Прагнення визнання, закладеного Творцем у людину, дуже важко позбутися. Воно супроводжує людину з раннього дитинства до самої смерті. І я не впевнений, що людина, яка поборола це прагнення, почувається щасливою. Чому це так?

Визнання — це не просто бажання бути поміченим або виділеним. У своїй глибинній суті воно відображає оцінку тієї користі, яку людина приносить іншим людям, Людству, як виду, або в цілому земному Життю, служіння якому є найвищою місією Людства.

Визнання — це оцінка тих зусиль, яких людина доклала для реалізації свого життєвого призначення. І не так важливо, який шлях вона обрала: виховувала дітей, створювала витвори мистецтва, дбала про природу, здійснювала наукові відкриття або просто залишалася вірною своїм внутрішнім принципам. Головне — почуття внутрішнього задоволення від усвідомлення того, що життя прожите не даремно.

А чи буде це визнання від усього Людства, конкретної спільноти, кількох важливих для особи людей або навіть від неї самої — це вже інше питання, відповідь на яке залежить від світогляду конкретної особистості.

Боротися з бажанням людини віднайти доцільність свого існування у служінні Людству, щоб отримати у вигляді винагороди визнання, я вважаю помилковим. Зрозуміло, що не йдеться про крайні форми цього прагнення.

Прагнення до визнання — це один із базових механізмів, що закладені Творцем у Людство. Саме воно рухає цивілізаційний розвиток нашого виду.

Ключовим же питанням цього розвитку є усвідомлення сенсу існування Людства і здатність людини вплести своє життя в цей сенс, керуючись своїм розумінням блага для себе, Людства і всього земного Життя.

Знаходячи свою місію в загальному потоці людського і земного розвитку, людина набуває сенс власного існування.

Крім прагнення до визнання, існує безліч інших проявів того, наскільки міцно життя окремої людини пов'язане з людським суспільством. Вони свідчать про її природну приналежність до цього суспільства і про нерозривність їхніх доль.

Ось лише деякі з них:

• Інтерес до суспільного життя і бажання брати участь у значущих соціальних проектах.

• Гордість за колективні досягнення — як за особистого внеску, так і без нього.

• Відчуття єдності перед обличчям глобальних потрясінь (землетрусів, повеней, техногенних катастроф) та історичних тріумфів (підкорення полюса, вихід людини в космос, висадка на Місяць тощо).

• Бажання допомогти тим, хто опинився у скрутному становищі.

• Співпереживання тим, хто бере на себе ризик заради загального блага.

• Почуття громадянського обов'язку і готовність до самопожертви заради спільної ідеї.

Цей перелік можна продовжувати нескінченно. Усі ці прояви — невід'ємна частина природи людини, доказ її тісного зв'язку із суспільством і з Людством загалом.

Крім непрямих ознак того, що сенс існування людини безпосередньо пов'язаний із суспільством, існують й прямі свідоцтва видатних представників Людства про те, що сенс свого життя вони знаходили у служінні: своєму суспільству, народові, державі, Людству або навіть всім живим істотам.

Важко уявити сенс життя, обраний людиною, який не був би пов'язаний із Людством або земним Життям. Хіба що йдеться про пошук особистого задоволення від життя або про служіння Богові (чи богам).

Але і в першому, і в другому випадку, цей сенс реалізується через співпрацю з соціумом. Життя без успішної взаємодії з іншими людьми навряд чи можна вважати задоволенням, а служіння Богові найчастіше виявляється через турботу про ближніх: місіонерство, молитви за інших, благодійність, допомога нужденним тощо. Тобто, те саме служіння людям і всьому живому, але вже через призму власних поглядів.

Таким чином, яким би обособленим не був шлях окремої людини, він неодмінно перетинається зі шляхами інших людей і вплітається в загальну тканину розвитку Людства.

Можливо, комусь не подобається сам вираз «служіння». У такому разі він може підібрати інше визначення для свого життєвого призначення. Адже по суті йдеться не про підпорядкування, а про усвідомлений внесок у спільну справу.

Хоча відповідальне служіння завжди вважалося чеснотою. Протягом усієї історії люди пишалися вірним служінням своїй родині, племені, полісу, народові, державі, нації. Можливо, настав час розширити це коло й усвідомити необхідність служіння Людству як виду — в його місії збереження, розвитку й поширення земного Життя.

Чому Людству так важливо усвідомити свою місію і взяти на себе відповідальність перед земним Життям? Тому що це свідчитиме про дорослішання нашого виду.

Життя заради особистого задоволення, без зобов'язань, з ілюзією вседозволеності та перекладанням відповідальності на дорослих (вищі сили) - це позиція маленької дитини.

Але в цієї дитини з'явилися небезпечні іграшки. І немає впевненості, що уявні дорослі (традиційні боги) зможуть запобігти катастрофі. Настав час Людству подорослішати: усвідомити свою відповідальність перед земним Життям, визнати, що технологічний прогрес і благополуччя Людства були досягнуті за рахунок інших живих видів і почати повертати цей борг!

Сподіваюся, що це есе допоможе декому визначитися зі своїм особистим сенсом життя. Адже, як стверджують науковці — люди, які знайшли сенс у своєму житті, і живуть довше, і почуваються краще. Гарних усім сенсів!